Моя душа на вістрії ножа

На мить спинилась, бо втомились ступні.

Твоя за нею тихо-тихо йшла,

Долаючи дорогу у майбутнє

І теж спинилась поруч, як завжди,

Бо біль на двох — дрібниця, не інакше.

На двох і рани гояться скоріш,

На двох і шрами згладжуються краще.

Вона сиділа мовчки певний час,

А потім так невпевненно спитала

 — Чим є кохання для людей? І чим — для нас?

Й сама собі на те відповідала

 — Для них любов — танок гарячих тіл,

 Як першачки ще губляться в поняттях...

      — Але ж любов це майже… майже ВІЛ -

 Моя твоїй промовила в сум'яттях.

      — Це вірус, що у кожному живе,

      Та не у всіх він може проявитись. 

      Від нього все померле — оживе,

      Від нього серце знову буде битись!

      То не дурна тілесна боротьба,

      Не просто задоволення хвилинне,

      То вічне — вела підсумок душа -

      Не може бути вічним швидкоплинне!

Твоя у відповідь лиш очі підняла,

Ба, більше — вона думала так само

І, міцно взявши руку, повела

Від гострих лез загоювати рани.

«Нерівня душ — це гірше, ніж майна!» -

Колись сказала мудра наша Ліна.

Воно і справді — трапиться біда,

Якщо одна до одної не лине.

Все продається в цей безглуздий час -

Лише сплати грошима або кров'ю...

Сполука душ на тлі буденних мас -

Оце і зветься справжньою любов'ю.